Літні люди завжди праві?

Не скажу, що це стає традицією, але мені захотілось створити серію записів «культура поведінки у транспорті або загальні враження від людей». Хочу поділитися, тому що деякі ситуації не залишають байдужими. Можливо, хтось зробить висновки, когось це підштовхне переглянути свою позицію, але у всякому випадку я зможу висловитися публічно, що створює додаткові можливості бути почутою.

Поки їдеш у метро, думки від подій настільки гостро рояться у голові, що ти ладен настільки пафосно все подати, що тобі позаздрять навіть ті, хто досконально володіє пером. Та як тільки проходить певний час, ти сідаєш писати — просто не годен передати все те, що відчував. Навіть приближено згадати думки важко. Отож буду реконструювати уже підзабуті думки.

Як багато літніх людей користуються послугами громадського транспорту. Швидше за все не від хорошого життя. Невже ви думаєте, що вони не їздили б на таксі, якби мали фінансові можливості? А так їм доводитись терпіти глузливі погляди та коментарі від молоді, неповагу до них. Та ситуації бувають різні.

Ненавиджу «старушок», котрі з нахабним виглядом і без будь-якої, хоча б мінімальної, поваги звертаються до людей, вимагаючи поступитися місцем. Їм набагато простіше підійти до тебе впритул, коли ти читаєш книжку, наступити тобі на ногу, стукнути ногою в коліно чи ще кудись і на овищенному тоні сказати встати і не займати місця для літніх людей. Так і хочеться щось сказати таким людям, котрі не мають відчуття власної гідності та вважають, що всі їм винні. Невже життя їх не навчило людяності чи чогось іще? Ситуації, які я споглядала, були жахливими, бо відчуття відрази та злості переповнювало. Наприклад, сидять дві дівчинки шкільного віку, дуже скромні та милі дівчатка, спілкуються тихенько. Аж тут заходять дві бабусі. Дівчатка ще не встигли отямитися та зрозуміти, що варто би вступитися місцем, як бабуся нахабно та зверхньо підходить і дуже неприємним тоном наказує встати і не сидіти на місцях для немічних бабусь. При тому, що виглядала бабка зовсім не немічною… слухати було бридко. Якийсь чоловік спокійним тоном сказав: «Треба сидіти вдома, а не кричати на дівчаток. Вони молоді, їм насолоджуватися життям, радіти, а ви їм псуєте настрій своїм тоном. Дайте їм можливість їздити у метро та сидіти під час цього». Дивно, але тоді я підтримала чоловіка, бо й сама хотіла заступитися. Як на мене, це зовсім неправильно бути такими нахабними. Їхній вік не дає їм права почуватися вищими та кращими. І таких ситуацій було безліч; всі вони вибивають мене з колії миру.

А буває зовсім навпаки. Заходить бабуся у вагон, мила як кульбабка, така тремтлива, що ти миттєво зіскакуєш з місця і садиш її. Ти ніби відчуваєш її стан, переживання, неміч і хочеш допомогти добром. Вона тобі дякує та розсипається у хороших словах. Не кажу, що це обов'язковий атрибут чи подяка, та завжди приємно чути приємне за свій вчинок. Слова подяки тебе підтримують та показують, що людині твоя допомога важлива та необхідна була. В моєму випадку колись посадила замість себе дідуся. він не виглядав немічним чи хворим, але мені було необхідно йому поступитися. Коли через одну людину від нього звільнилося місце, він попросив свого сусіда посунутись і посадив мене. А ще перед цим дідусь взяв собі на руки мій вашкезний портфель, щоб мені не було важко його тримати. Сидячи поруч, він розповідав мені цікаві історії, про станцію метро Берестейську, чарівні місця в Києві та багато іншого. Я з таким захопленням його слухала, що забула про все на світі.

А днями в мене стався «бзік». На станції Політехнічний інститут хтось поступався місцем бабусі, якій колись поступилася я. Як було можливо її впізнати? Мені не доводиться переживати за свою зорову пам'ять, бо вона в мене дуже хороша. то запам'ятовувати усіх, кому я вступалася коли-небудь важко, особливо, якщо часова протяжність у рік та більше. А тут я впізнала. Цікаво, чим керується пам'ять людська, коли ідентифікує окремих людей? Як формується її вибірковість?