Культура спілкування і поведінки

 

Категорію «Суспільство» обрала не випадково. Все, про що написала, і всі є частиною соціуму, в якому все то відбувається.

Кожного дня я користуюся послугами громадського транспорту. Проте не щодня стається щось таке, про що хочеться розказати, чим поділитися, від чого застерегти. За два вихідні дні, сьогодні та вчора, я обдумала стільки всього, що маю бажання про це розказати, аби, можливо, хтось уникнув того, свідком чого була я.
1. Учора ввечері, близько 21-ї години я їхала у метро до станції Позняки. Нічого дивного не відбувалося, на перший погляд, але був той, хто пильно стежив. Я зайшла у вагон і стала навпроти вхідних дверей із книжкою в руках. Біля мене першим на сидінні їхав кудись (вже потім виявилося, що волею -неволею він зійшов на станції Славутич) молодик у чорному костюмі. Навпроти нього, розкинувшись, спав інший чоловік, не зовсім ошатно одягнений. Чи то він був трохи не в собі через дію алкоголя, або — просто втомлений після важкого дня, але в руках він мав телефон Apple. Чоловік не реагував ні на що, інколи перекидав ногу на ногу, а телефон майже вислизав із його рук. Аж раптом молодик у костюмі підвівся та підійшов до того, який спав. Постоявши кілька хвилин, він повернувся і знову сів на своє місце. Я звернула увагу, що пальці його були у мазуті і мені здалося, що він був другом чи знайомим того, хто спав. А я ще подумала в якийсь момент, що цей телефон можна легко взяти і просто вийти із вагону; так роблять зазвичай злодії. І згодом, через якусь кількість часу, молодик у костюмі піднявся, підійшов до того чоловіка, який продовжував спати, взяв телефон, поштурхавши «свою жертву», і спокійно вийшов на перон. Дивно, але молодик прокинувся, і без паніки почав роздивлятися у різні боки. Коли двері вагону вже закрив машиніст, чоловік почав шукати свій телефон. Коли йому сказали, що його тільки -що вкрали, він «повільно полетів» до дверей. На наступній станції він покружляв пероном і пішов на вихід. Як би не було дивно, але за цією картиною спостерігало близько десятка людей, але ніхто не спохватився і не підняв шум. Ми усі, як телепні, почали перекидуватися поглядами, виглядаючи здивованими при цьому.
МОРАЛЬ: важливо не те, що ми усі виявилися неспроможними сказати про крадіжку. Важливо те, що весь процес видався тихим і спокійним, без втеч, різких рухів та інших дій, які б привертали увагу пасажирів у вагоні. Тихо і мирно людина зробила свою дію, тобто здобула телефон. Якби мужчина (злодюжка) підбіг, вирвав телефон із рук та почав утікати, зрозуміло, що  ми б зреагували інакше. А так, більшість глядачів цієї «комедії-трагедії» були в стані шоку, коли розуміння реального стану речей приходить не одразу. Можна гадати, хто винен і чому так сталося, але кожний має надіятися, в першу чергу, на себе. Якщо людина поводить себе обережно, слідкує за своїми речами, намагається тримати себе у руках — вона здатна прослідкувати за своїми речами. Тим більше, що крадіжки у метрополітені не рідка справа, тому зайва обережність не буде зайвою. Про що варто би частіше нагадувати киянам, які вірять та надіються, що з ними такого не станеться. Стосовно інших, то тут важлива їхня життєва та моральна позиції: є люди, які навіть при відсутності вибору, не підуть на підлість, в той час як інша категорія громадян отримує задоволення від переходу межі дозволеного. 

2. Гуляючи у парку, задумалася про те, куди котиться світ. Як би неприємно визнавати, але більшість молодих людей ведуть себе вульгарно та й зовсім не вміють себе поводити, тобто виглядають зі сторони дуже і дуже погано. Я не прагну нав`язуватись комусь, але, об`єктивно, так воно і є. Дівчата вживають алкоголь у величезних кількостях, курять через кожних 5-10 хвилин, занадто відверто поводять себе у компаніїї хлопців та багато інших неприйнятних для мене речей. Невже дорогий і стильний одяг, гарні капці на підборах, крута поведінка, куріння та алкоголь личать дівчатам, які в майбутньому будуть мамами? я не прагну апелювати до того, що вже приїлося та про що кричать на кожному розі. Але правда дійсно страшна, тому що дівчата мають бути ніжними та пристрасними, позитивними та чутливими, відвертими та чистими (в плані здоров`я та відсутності шкідливих речовин у організмі). У наш час і так погана екологія, багато можливостей і спокус, щоб зіпсувати собі життя, то ж навіщо робити ще гірше?

3. Автомобіль — це не розкіш, а засіб пересування. Проте, не всі це розуміють. Для деяких людей, автомобіль — це спроба показати свій статус та понти. Сьогодні на повороті маршрутка зупинилася. Я не постійний її пасажир, але розумію, що зупинка не є плановою. Виявилося, що відбулася аварія, вірогідніше, під ранок. Два атомобільних засоби, розбиті, стояли на відстані приблизно 3-4 метри одна від одної. В білому 'Nissan' була величезна вмятина з правого боку, а в жовтому автомобылі — розиті бампер з правого боку і лобове скло. Аварія сталася вранці, тому що міліції та водіїв на місці вже не було. Транспортні засоби стояли на дорозі і «муляли погляд» людям, які то все бачила. В маршрутці одразу почали говорити про мажорів, тому що автомобілі були не з дешевих та й самі наслідки на машинах свідчать, що це було не просте зіткнення.
МОРАЛЬ: що робити, аби уникнути ДТП? Мабуть, перш за все, слідувати правилам дорожнього руху, дивитися за дорогою, не відволікатися на постороннє і не «корчити» із себе «короля київських доріг». А пішоходам порадити бути уважними, тому що за кермом автомобіля може їхати буль-що, будь-хто і під будь-чим. Краще зупинитися і проспустити машину, аніж приймати відвідувачів у лікарні, тому що випадків травмування пішоходів на зебрах достатньо.

4. В частині наших фізичних вад винні наші батьки. Винні тому, що вчасно не відчули загрозу, потурали дитячим забаганкам і не приймали жорстких мір. Сьогодні зустріла маму із двома дітьми. Все б нічого, якби ноги дівчинки не здалися мені занадто неприродніми, а точніше кривими. Це не просто фізична вада, яка є вродженою. Це наслідок того, що мама дозволила своїй ще маленькій дочці (дівчинці 11-12 років, а може і менше, хоча навряд) одягнути туфлі на платформі, яка розрахована не на дітей. Чи то дівчинці було так незручно йти, чи вона не вміє ходити у такому взутті, але збоку це виглядало огидно… Дівчатка мають розвиватися природнім шляхом, псувати їм життя через задоволення їхніх бажань не варто, тому що у дорослому житті «створені власноруч» недоліки не додадуть краси, а тільки створять нові незручності. Тому я не розумію дорослих, які купують своїм дітям незручне взуття, особливо, коли діти прагнуть виглядати дорослими, хоча насправді виглядають кумедно і дещо дурнувато.

Розказане не має логічно зв`язку чи завершення. Це ті думки, які чомусь прийшли мені у голову, а я захотіла їх написати. Просто інколи хочеться розказати, щоб хтось, можливо, підтримав, а дехто піддав сумнівам і покритикував. 
Дякую за увагу усім, хто зможе дочитати мої «бредні» до кінця, почитає хоча б кілька стрічок, залишить коментарі.