Людина у незнайомій компанії
Мене завжди цікавило, що людина відчуває у незнайомій компанії.
Темпераменти у людей різні, пороги сором`язливості теж, тому відчуття мають відрізнятися так само, як і вчинки, чи то поведінка. Хтось відчуває себе вільно і почуття незручності не виникає, а хтось переймається через кожний погляд та фразу.
Сьогодні я опинилася у незнайомій компанії і на своїй шкурі відчула та зрозуміла, як то все відбувається. Здається, що в нашому житті такі ситуації не рідкість. Час від часу усі ми зіштовхуємося із новим колективом чи просто групою незнайомців, коли є вибір знайомитися і розвивати стосунки, чи залишатися вовком-одинаком. Мені простіше друге, хоча завжди важко пережити це усвідомлення. Тому спілкування з кимось собі подібним чи ні є просто необхідним. Так само і сьогодні. Спершу я трималася осторонь і не дуже то і хотіла заводити контакти чи підтримувати якісь стосунки. Згодом столо зрозуміло, що просто мовчати складно, тому що потрібна розрядка та порада зі сторони. Тим більше, що в замкнутому просторі важко підтримувати свою самотність, тому що її постійно хтось перебиває, навіть якщо звертаються не до тебе. Зберігати дистанцію та свій особистий простір неможливо, бо його елементарно немає.
Процес адаптації проходив повільно і поступово, тому що потрібна була підтримка і підтвердження своїм внутрішнім наповненням. Не зважаючи на просте і легке знайомство з колективом, звикнутися до нього було непросто. Зніяковість та непевність давалися в знаки, невпевненість змушувала тримати себе достойно і відсторонено, щоб ніхто не здогадався. Міст спілкування був вільним від самого початку, але скористатися ним варто було в зручний момент, якого я вичікувала. Кожний погляд у мою сторону видавався, на диво, грізним та колючим, фрази сприймалися різко і з обережністю, завдання виконувати не могла через відчуття незахищеності і дискомфорту. Лише освоївшись наодинці з приміщенням, стало можливим підпустити до себе ближче на налагодити міст спілкування з іншими, які і до цього моменту не відчували нічого поганого чи злого по відношенню до мене. Стало просто і вільно працювати, коли ніякі дихальні канали не перекривалися та кисень надходив без будь-яких перешкод та обмежень до мого творчого аспекту в організмі.
Виявилося все не просто, але здоланно, хоча запитання залишилися. Цих питань ще багато, але поступово я з ними справлюся, зможу розгадати усі ребуси та набути тієї впевненості, яка необхідна для плідної роботи та внутрішнього морального задоволення. Маю надію, що я таки витримаю випробування і зможу стати повноправним членом тієї команди, яка оточувала мене сьогодні і подарувала шанс випробувати себе в життєвих колізіях.
Темпераменти у людей різні, пороги сором`язливості теж, тому відчуття мають відрізнятися так само, як і вчинки, чи то поведінка. Хтось відчуває себе вільно і почуття незручності не виникає, а хтось переймається через кожний погляд та фразу.
Сьогодні я опинилася у незнайомій компанії і на своїй шкурі відчула та зрозуміла, як то все відбувається. Здається, що в нашому житті такі ситуації не рідкість. Час від часу усі ми зіштовхуємося із новим колективом чи просто групою незнайомців, коли є вибір знайомитися і розвивати стосунки, чи залишатися вовком-одинаком. Мені простіше друге, хоча завжди важко пережити це усвідомлення. Тому спілкування з кимось собі подібним чи ні є просто необхідним. Так само і сьогодні. Спершу я трималася осторонь і не дуже то і хотіла заводити контакти чи підтримувати якісь стосунки. Згодом столо зрозуміло, що просто мовчати складно, тому що потрібна розрядка та порада зі сторони. Тим більше, що в замкнутому просторі важко підтримувати свою самотність, тому що її постійно хтось перебиває, навіть якщо звертаються не до тебе. Зберігати дистанцію та свій особистий простір неможливо, бо його елементарно немає.
Процес адаптації проходив повільно і поступово, тому що потрібна була підтримка і підтвердження своїм внутрішнім наповненням. Не зважаючи на просте і легке знайомство з колективом, звикнутися до нього було непросто. Зніяковість та непевність давалися в знаки, невпевненість змушувала тримати себе достойно і відсторонено, щоб ніхто не здогадався. Міст спілкування був вільним від самого початку, але скористатися ним варто було в зручний момент, якого я вичікувала. Кожний погляд у мою сторону видавався, на диво, грізним та колючим, фрази сприймалися різко і з обережністю, завдання виконувати не могла через відчуття незахищеності і дискомфорту. Лише освоївшись наодинці з приміщенням, стало можливим підпустити до себе ближче на налагодити міст спілкування з іншими, які і до цього моменту не відчували нічого поганого чи злого по відношенню до мене. Стало просто і вільно працювати, коли ніякі дихальні канали не перекривалися та кисень надходив без будь-яких перешкод та обмежень до мого творчого аспекту в організмі.
Виявилося все не просто, але здоланно, хоча запитання залишилися. Цих питань ще багато, але поступово я з ними справлюся, зможу розгадати усі ребуси та набути тієї впевненості, яка необхідна для плідної роботи та внутрішнього морального задоволення. Маю надію, що я таки витримаю випробування і зможу стати повноправним членом тієї команди, яка оточувала мене сьогодні і подарувала шанс випробувати себе в життєвих колізіях.
4 коментарі
Я стараюся не здаватися, щоб таки досягти успіхів у роботі. І показати, що я достойна бути поруч із ними, тобто працювати на рівні:)